Ірена Карпа: «Мені пощастило, бо я пишу книжки і даю концерти» | Kiev Fashion People

Ірена Карпа: «Мені пощастило, бо я пишу книжки і даю концерти»

Такими як вона захоплюються, такі як вона не лишають нікого байдужим. Вона легко підкорить будького своєю відкритістю та інтелектуальністю, простотою та гумором, індивідуальністю та талантом. Ірена Карпа це не лише українська письменниця. Нині, ця тендітна жінка впевнено несе на собі місію першого секретаря з питань культури при українському посольстві у Франції. Вона організовує мистецькі заходи, пише книжки, виховує дітей, а ще біжучи паризьким вулицями до метро по розрядженому мобільному може дати інтерв’ю. Вона говоритиме про сучасне мистецтво та життя в Парижі, жартуватиме, одночасно комусь бігло французькою підкаже вірний шлях, ділитиметься враженнями та нетерплячим очікуванням нового сезону «Гри престолів». Сповнена глибокими знаннями, французьким шармом, та відвертим гумором ось така вона, Ірена Карпа.

KFP: Нещодавно ти організувала українську вечірку в Парижі. Розкажи про неї.

Ірена Карпа: Я давно мріяла, задумувала таку штуку, яка покаже постреволюційний та постіндіустріальний Київ з якоюсь техно-музикою та відвертим контемпорорі артом. Це був пробний камінь, який доволі вдало пройшов. Це було щось сміливе: вечірка відбулася в клубі SALO, який вже сам по собі – скандальний і схильний до експериментів. Перед нами в ньому грала Бйорк як діджей, а після нас – Азія Ардженто, колишня порно-акторка, а зараз актриса та сучасний митець. Там, як правило, виступають круті люди: наприклад, Мішель Гондрі та Кім Гордон. Зробити вечірку у цьому клубі дуже престижно, це такий карт-бланш для України там виступити.

Я не буду розказувати про всякі фінансові штуки. Бо це не той формат, який держава готова підтримувати: він доволі експериментальний та відвертий. А ще все наше фінансування прораховується ще на початку року, а багато речей виникають доволі спонтанно, а ти не можеш попросити щось додатково. Але, бачиш, все вийшло на ентузіазмі та якимись малими силами за допомогою меценатів – нам допомогли співорганиізатори Q-Rators, які представляли майбутній фестиваль еротичного мистецтва Session of Tenderness, я займалася музичною частиною, а Фіфі Бристош представила проект «Київ – новий Берлін».

Мені дуже важливо продавати цю ідею, що Київ – це щось не аграрне, а андеграундно-, техно-спрямоване з новими переосмисленними підходами та креативними спейсами.

Я просто обожнюю Київ. Це місто, яке надихає, яке рухається, яке космополітичне і дуже хочеться донести це відчуття.

Якщо хтось з французів доїжджає до Києва, він закохується у нього і вже не треба їм робити ніяких презентацій.

На вечірці ще був представлений фільм. Маша Кондакова, яка знімає фільм про жінок на війні, зробила такий сіквел із фільму, де вона сама знімалась в Ісландії, і з тих кадрів, які вона знімає про війну. Воно якось вийшло несподівано й цільно, та краще, ніж задумувалося.

Але було дуже багато стресу. Я вкотре собі пообіцяла, що я більше не ввязуюсь в історії без фінансування. Але це завжди на випадку працює. Ми випадково познайомилися з власником SALO, який в порядку жарту сказав типу: «Давай ми тобі дамо карт-бланш і ти зробиш Дні України та української культури».

Ми вибрали, сконцентрувалися на Києві, хоча чесно кажучи, в нас були й артисти з усієї України: Микита Кравцов, який робив анімацію, з Криму, Хусточка зі Львова, Світер із Харкова, перформанка Анна Тен із Запоріжжя. Але політично це був Київ.

KFP: Зараз ваша посада «перший секретар з питань культури посольства України у Франції». В чому полягає твоя місія? Проводити такі заходи, популяризовувати укр мистецтво?

Ірена Карпа: Так, організовувати культурні й мистецькі заходи, покращувати імідж України за кородоном, сприяти й розказувати про Україну.

KFP: Як оцінюєш стан сучасної української культури?

Ірена Карпа: Дуже добре, він мене надихає. Відбувається багото нового, з’являються нові імена, люди розвиваються. Нарешті, ледь не вперше, – це якийсь поштовх. Був крутий вибух у 90-х, коли здох совок чи напередодні, коли він подихав, й зараз після революції. Я би дуже хотіла робити акцент на тому, що з’являється крім того, що у нас є круті традиційні авангард та паризька школа.

Я завжди жартую, що роботи треба купувати у живих митців, бо їм більше потрібні гроші; з ними цікавіше й в такій роботі я бачу більше потенціалу.

IMG_9344_800x1214

KFP: Навіщо популяризація сучасного мистецтва простим глядачам? Що зміниться в суспільстві, якщо сучасне мистецтво стане таким же популярним, як айфони чи бренди?

Ірена Карпа: Воно не буде таким популярним. Тут є ще вікові категорії. Я вчора обідала з такою буржуазією, яким років 70-80, і вони в гніві, що хтось в супі в сучасній кулінарії змішує малину з помідором. «Я в шоці! Мені хочеться кричати від цього!», – розказує бабулька в бриліантах. Звичайно, їй захочеться кричати і від сучасного мистецтва, бо вона Матіса любить і для неї це крутіше, що було.

Це ніколи не стане нормальним. Сучасний контемпорорі арт – він не комформійський, він провокує людей, він повинен щось рухати і не кожна людина комфортно себе почуває, коли її рухають. Як правило, некомфортно вона себе почуває. В будь-якому випадку провокація змушує задуматися. Митець, якщо він здате шокувати не лише для того, щоби шокувати, а для того, щоби в людини якась складка зарухалася. Мистецтво повинно щось рухати в тобі, бо інакше це не мистецтво, а декорчик та дизайн. Це, конечно, хорошо та красіво, але воно не змінює особливо стан твоєї душі та хід суспільства. А мистецтво – це шлях проб та помилок. Дуже багото з того, що ми зараз вважаємо мистецтвом забудеться, перекопається. Це теж нормально, це життя. Герої деякі лишаються, деякі йдуть, а героям мертвим все одно – лишилося воно чи пішло.

Є мистецтво, яке заспокоює та гармонізує. Я можу дуже довго дивитися на картинуМірро «Тема для медитаціі»: біле тло, одна червона точка та чорна лінія. Вано нічого в мені не провокує, не коцентрує. А Босх в тебе залишиться в пам’яті та буде щось рухати в тобі.

Не можна визначити функцію мистецтва. Але воно взаємодіє з людським духом та рухає його вперед.

KFP: До речі про дизайн, художній теоретик Борис Гройс стверджує, що сучасне мистецтво функціонує або як політична пропаганда або як комерційний дизайн як ти ставишся до такої тези?

Ірена Карпа: Ну це доволі категорично і звужено, як на мене. Не можна так класифікувати абсолютно всіх. Якщо узагальнити, то є дуже багато творів, течій, явищ, які будуть цьому відповідати. Велика частина митців вважає, що вони повинні тримати руку на пульсі у соціальних явищ, але це знову ж таки необов’язково. Взяти, наприклад, Віржині Депант – це така скандальна французька письменниця. Усім відомий її фільм «Fuck me» (Rape Me, 2000), знятий за її книжкою. Вона і зараз є такою скандалісткою, але вже й членкинею Паризької Академії, причому вона не припиняє матюкатися при цьому, тому що це треш і вони взахваті, і це її фішка, такий трюк. Але вона дуже рідко політику приплітає, вона робить весь зріз суспільства, говорить про якісь гострі проблеми, про те що відбувається, про хвороби суспільства. Наприклад, у її останній трилогії – «Вернон Субутекс» – йдеться про чувака, який раніше продавав компакт-диски, але раптом він опиняється на вулиці і далі розказується про його життя. Тобто це те, що відійшло, ці компакт-диски вже ніхто не слухає і питання в тому, що з тими людьми стало.

Але, наприклад, у Мішеля Уельбека – навпаки дуже багато такого. Робота «Покірність» – там про те, що до влади прийшли мусульмани-фундаменталісти і що з цього вийшло. Що спочатку це були крайні праві, а потім всі об’єднались проти крайніх правих, і відповідно що стається з Францією коли перемагає іслам. Коли про цю книгу написав Charlie Hebdo – то якраз стався цей теракт. Тобто є ті речі, які дійсно і соціальні, і політичні одночасно.

Є, звичайно, такі автори типу художника, страшенно популярного в Pinchuk Art Centre, – Деміена Хьорста, якого я називаю «і для домохазяйки, і для дєтєй і для пап». Для домохазяйок – то типу всьо в метеликах, для папки – в брюліках череп, і щоб і тіпа дітей полякати – це будуть якісь корови в формаліні. Це абсолютно як на мене комерційний епатаж. Епатаж раді епатажу. Такого теж є дуже багато, але є ще й інші речі покликані дивувати – і це якесь новаторство. А новаторство зараз як (знову ж я не знаю які у Гройса поняття новизни), але багато людей, наприклад, кажуть, що вже нового нічого не створити. Я з цим не згодна абсолютно, тому що світ міняється, додаються якісь технології, навіть комбінації тих самих явищ вони є новими. Але є й дуже багато переосмислення старого. Наприклад, дуже крутий був експонат у Palais de Tokyo – там зараз тема Dioramas, де вони використали живописне полотно 19 ст., яке просто підсвітили в темній кімнаті: тобто там за рахунок підсвітлення у них відбувається виверження вулкану. Неймовірно, що вони з’єднали абсолютно дві різні речі з різних сторін. І це не продавання там чогось, комерційний декор чи щось таке. Я собі, звісно, можу уявити якогось ексцентричного міліонера, який поставить собі таке вдома і буде на це дивитися. Але це ідея й таких ідейних речей дуже багато, і є речі, які зворушують нас красою, тобто якоюсь простотою, але є речі які просто є соціальним стьобом. Є, звісно, люди, які кажуть: «От давайте спасемо всіх бідних» чи «Буржуї-сволочі», і такого завжди теж буде багато.

Є ось фотограф-художниця Орлан – в неї була вечірка в цьому самому салоні SALO, де вона просто по стінам розклеїла кругом фото своєї вагіни і людям на вході видавались типу маски вагіни. Це теж такий момент не так політичний, і явно це не декор, але месседж був просто феміністичний, а для мене – це річ, скоріш, соціальна. Феміністки-то вимагають якихось законодавчих змін, але не завжди, тобто це, швидше за все, якийсь правничий і емоційний натяк на те, щоб через дірку пробитись до кімнати. Експонат називався «Причина всіх бід» і там на мольберті був оголений член. Це з останнього того, що я бачила, намагаючись кудись це класифікувати.

Насправді, Париж – це круто, бо ти тут бачиш просто абсолютно все : від якогось дійсно омєрзітєльного декорчіка (це я називаю Андріївський узвіз, це коли якась тьотя стоїть гола в порт’єї і держить цвєточок. Навіщо це робити? Це дійсно буде беззмістовний декор) до якихось таких крутих речей, коли автор з простором експериментує, своїми якимось самовідчуттями, коли ти заходиш в цей арт-об’єкт чи кудись запинути якусь кінетичну скульптуру, яку придумав Архипенко той же. Це значно круче, ніж декор і це явно не має значення, не має сенсу в плані політики. Про це можна безкінечно говорити і це при тому, що я не арт-критик і навіть не професійний куратор. Це просто слова людини, яка спостерігає мистецьку дійсність, яка проходить поряд. Я просто створюю речі та намагаюсь трохи зорганізувати тих, хто теж створює речі, і перше в мене, по-моєму, краще виходить.

KFP: Хто складає культурну тусовку з українців в Парижі? Як до них ставляться: як до українців чи як вже до парижан?

Ірена Карпа: Ті, хто мене цікавлять, – це люди, які роблять хороший якісний продукт. Ними захоплюються саме як митцями, а не як представниками певної країни. А вже потім, дізнаючись, що вони з України, – починають цікавитися якимось іншими культурними явищами з їх країни. Серед такої тусовки – це Юра Хусточка, який всім нам відомий музикант, куратор і чимало різних експериментальних речей там робить – від анімації і до того, що він курує інсталяціями, плюс створює музику.

Маша Кондакова – режисерка і акторка, яка зараз в Україні та яка робить фільм про Україну, про жінок на війні.

Марина Вознюк з Юрою грає – це неймовірно красива дівчина, що робить музику в різних форматах – від класики і до вуличних проектів з фортепіано.

Серез світових імен, то це Кирило Карабиць – диригент.

Аня Корягіна – супер-експерт в кіно, куратор, культурний менеджер і вона також постійно між Україною і Францією знаходиться.

Фіфі Брістош – художниця, фотограф, яка фотографує для італійського Vogue, і яка взагалі за освітою скульптор.

Анна Оліхнович також займається культурною медіацією: від проектів Dakh Daughters до якихось нереальних панк-циркових речей, чи кіно.

Є ще дуже багато інших людей, яких я особливо не знаю, бо вони десь ховаються.

KFP: Ти співаєш, пишеш книжки, знімалась в кіно, була ведучою, тепер ти організовує культурні заходи яка сфера для тебе найближча і в якій ролі ти себе найбільш органічно почуваєш?

Ірена Карпа: Ну, звичайно, перш за все я – автор. Мені найбільш близько це писати книжки і виконувати на сцені творі, які створила моя група. В Україні, я думаю, що 98% письменників потрібно працювати ще десь там: чи ти працюєш на телебаченні чи фрілансером, десь там автором, журналістом чи ти займаєшся культурним менеджментом. Так чи інакше є діти – і, слава Богу, що я працюю не десь там в якійсь фіскальній службі, бо я би там точно вмерла. Хоча це все рівно важко, бо я чимало зайнята всякою документацією, договорами, перекладами цих договорів, ну тобто то, що нормальний автор ніколи в житті не робить, бо в нього є агенти. Зараз виходить коли в кожного з цих митців немає агента, ці всі функції лягають на їхнього побратима, тобто на мене. Ну це нормально, це моє професійне життя. Але ж я не можу займатись абсолютно всім – як радість для душі. Відбулась якась класна виставка – зрозуміло, що ти отримуєш задоволення, люди щасливі, коли це пройшло, і тобі кажуть: «Ми вражені, ми не думали, що таке є і взагалі». А взагалі – це робочі процеси і думаю, що так і живуть всі люди: для радості хтось плете макраме, а мені пощастило, бо я пишу книжки і даю концерти. Важливо щоб робота, яку я роблю приносила щастя не тільки мені, але й іншим. Це дурна позиція абсолютно, бо основне, щоби людина сама отримувала кайф, але от я така. Мені важливо також, щоби люди щось із того брали.

IMG_9354_800x533

KFP: Розкажи про книгу «Волонтери».

Ірена Карпа: Я там один з авторів, і це хороша книжка, мені здається, вийшла. Бо це дуже важко, коли щось дуже довго по вухах їздить, в інфопросторі, я маю на увазі, – допомога, волонтерство, війна. Деяким авторам це дуже важко вдалося. З самого початку в певних людей починається протест проти цього, вони кажуть: «Ні-ні, я не хочу, бо вийде якась або пафосна фігня – це буде не від душі», або людина цього не усвідомила, або навпаки дуже багато якогось поганого контенту, який навколо цього крутиться. Але тим не менше погодились деякі, і потім мені дякували. Деякі письменниці казали, що це їх позбавило від блоку авторського, і після цього вони почали писати книжку.

Моя, наприклад, історія повністю з живого і якась така замальовка на тему того, як я приношу якийсь пакет із гуманітаркою і віддаю волонтерам, про що ми говоримо, як вони виглядають, трохи історій саме цих волонтерів. Я максимально стараюся, щоб все було пов’язано з життям, і в моєму випадку, я рідко дуже вигадую героїв, беру, як правило, вже готових людей це цікавіше, ніж когось там вигадати. Ну хоча зараз в останній книжці я фактично вигадала героїв, але їм дуже сильно додаю якихось справжніх рис і ситуацій.

KFP: А щодо твоє першої дитячої книжки «День усіх білок» чи є для тебе різниця писати для дорослих чи для дітей?

Ірена Карпа: Ну бачиш, я пишу для дітей, як для людей, тобто я з ними не заграю із серії як «прийшов ведмедичок кудлательнький». Ну фу, я таке не люблю. Для мене ідеалом дитячої книжки в українській літературі були книжки Всеволода Нестайко, тому що він писав для дітей, але так кайфово, що це було класно читати дорослим. І зараз я, як жєнщіна-мать, уявляю, що цю ж книжку вголос буде читати дорослий і мені шкода дорослого, якому прийшлось би якусь нудоту читати. Тому я написала таку книжку, яку буде в невзападло читати своїй дитині. Тобто, щоб і дорослий поржав би. В ній багато рівнів прочитання, тобто ясно, що для дітей – це боротьба добра зі злом, боротьба за свободу, дружбу і все таке. Для дорослих там є все: і боротьба з корупцією, і прозорість, і екологічна ситуація. Мені здається, що дітям треба змалечку вчити бути вільними, і стояти за себе, і не бути конформістами, розуміти, що якщо ти впевнений у своїй правоті, то не можна ламатися. Мені здається, що дитяча література сильно цьому сприяє, як правило. Наприклад, книжки Нестайка, Туве Янсен вони саме такі – багаторівневі, чуттєві, сумні і веселі, вони про дружбу, про солідарність. Бо мені здається, що в житті наприклад дружба – це величезна цінність, найбільша, на рівні з свободою, тому що всі кохання-перекохання і родинні зв’язки вони приходять і уходять. А якщо все таки дружба, то це щось неймовірне, те, що в людей є, те, що не робить нас тваринами. Якщо в тебе є найкращий друг, то ти вже неймовірно багата людина, якщо в тебе ще є друзі, на яких ти можеш покластися, то це круче, ніж мати машину і мішок з грошима.

Мені легше писати для дорослих, напевно, але ж я й так пишу для дорослих, але в кожному дорослому є його весела хуліганська творча частина, і це якраз дитина. Якщо її зажати, то всі умовно стають менеджерами середнього звена з понурими лицями і не отримають ні від чого задоволення, і ввечері дивляться серіал, а зранку з ненавистю йдуть на роботу. Так, це нормально і ти це знаєш, але треба зрозуміти, що можна відступати від правил, що можна бути щасливим, можна не забувати про того ким ти є насправді. І книжка мені здається має бути якраз такою.

KFP: Чи надовго ти в Парижі? Чи залишися ти тут коли завершиться твоя дипломатична служба?

Ірена Карпа: В моєму житті це випадок, який дуже важко планувати. Ще два з половиною роки тому я би не сказала, що я буду в Парижі, тобто це якась така непередбачуваність – і ось я вже півтора роки тут. І я не знаю як буде далі. Мені тут дуже сильно подобається, але щоб жити тут нормально на рівні потрібно мати дуже пристойну зарплатню. Як тут живуть просто митці, які ніяк не «жена багатого мужа, того, що лишив тобі три квартири в Парижі» – я поки що не зовсім врубалась. Мені завжди подобались країни вільніші, з більшим ступенем пофігізму – Іспанія та ж. Але побачимо, як там буде: наразі я в Парижі, і як раз його мені не вистачає, тому що я цілий день в Україні знаходжусь за винятком того, що хожу на зустрічі, роблю проекти. Париж – це так по дорозі з роботи додому, забрати дітей, зготувати їсти, ну а потім Париж коштує 10 євро на годину – це ціна няні, яка з ними сидить. Але це неймовірне місто, воно мене дуже надихає, наповнює. Багато людей кажуть, що Париж ворожий, що він виснажує, так це можливо, бо коли недостатньо заробляєш – він цією дороговизною відлякує. Але якщо так просто вийти, уявити що ти на даний момент не хочеш їсти – то це надзвичайне місто. Це можна йти і наповнюватись, дивитись на обличччя людей, на деталі архітектури, ну кава в них звісно відстойна, краще пити вино в них, і просто ходити в музеї, якщо є улюблені музеї, чи просто спокійно ходити по вулицях, і вдихати це місто – воно може надихнути не одного письменника, художника і поета.

KFP: Книга, пісня, або фільм, які вразили останнім часом?

Ірена Карпа: «Le Delices de Tokyo» (2015) – це крутий японський фільм про життя, про те, що таке успіх, в чому полягає смисл життя. Там проста людська історія, яка так пробиває до глибини душі і просто дає тобі бажання жити,і ти бачиш, що сенс життя насправді в дуже простих речах. А зі смішного, це таке що улибає – «Флоренс Фостер Дженкінс» (2016) – там про неоднозначність життєвих штук.


Текст: Оксана Рідкоус

             Каріна Пилипенко

Фото: Юлія Проворченко

Leave A Comment