Олександр Тодорчук: «Я не думаю, що ми такі безталанні, що не змогли би зробити шоу без тварин» | Kiev Fashion People

Олександр Тодорчук: «Я не думаю, що ми такі безталанні, що не змогли би зробити шоу без тварин»

Олександр Тодорчук – один із найініціативніших людей, яких ми зустрічали. Здається, що в його добі більш ніж 24 години. Йому з легкістю вдається реалізовувати наймасштабніші культурні проекти #тіщовражають та «Щирі», його ініціатива UAnimals за досить короткий час встигла зробити більше, ніж інституції з захисту тварин зробили за декілька десятиліть, і при цьому в нього вистачає часу на всю свою величезну родину. Саша – цікавий співрозмовник, з яким легко й приємно говорити. Десь під кінець розмови здається, що він – дуже свій, з ним легко починаєш говорити про одне, а закінчуєш, як завжди іншим. Він слухає ту ж музику, що й ми, дивиться ті самі фільми, любить поезію Жадана та гурт panіvalkova. Його хвилює те, що хвилює нас. А ще з Сашком можна йти у розвідку, бо він не лише розумний та ініціативний, він ще не «трус» (на його сорочці ціла армія хокеїстів). Як ви зрозуміли, говорили ми багато, але могли й більше. Поговорити вдалося не про все, що планували – але встигли охопити родинні зв’язки, розмови про Київ та українську мову. Згадали про першу роботу, UAnimals, GresTodorchuk PR та найцікавіші проекти. Редакція KFP сподівається, що Олександр Тодорчук своїм інтерв’ю надихне всіх зробити щось благочинне – як мінімум, здати кров. Адже це так просто.

KFP: Ви народилися у Києві. Як це бути корінним киянином?

Олександр Тодорчук: Я ніколи не вважав, що в Києві є таке поняття, як «корінний киянин». Я ніколи не сприймав це як досягнення чи особливість. Саме розуміння цього прийшло до мене тоді, коли я навчався в Київському міжнародному університеті, де навчаються студенти з інших міст. В моїй групі було три людини (включаючи мене) з Києва. Коли всі розповідали про свої рідні міста й села, а ти з Києва – і тобі ніби нічого й розповідати.

В дитинстві це взагалі було сумно. Мало того, що я з Києва, всі мої бабусі живуть в Києві. І коли всі після літа поверталися й розказували, як пасли корову десь в селі, мені було дуже сумно. Тому що до своєі бабусі я міг сісти на метро й поїхати.

Останнім часом, коли в Києві відбуваються різні речі типу забудов, то в мене включається такий режим (не знаю, чи є це у людей, які приїжджають у Київ): «Блін, я ж по цій вулиці в дитинстві ходив… Тут була така класна пиріжкова, нащо забудували?». Я вже відчуваю, що приходить той момент, як у наших мам та бабусь: «А тут вот раньше были пирожки по три копейки». Це я вже рано перетворююсь на такого старого, який йдучи по Майдану, говорить: «Я тут з бабусею гуляв. Що тут построїли?».

Для мене бути киянином – це відповідальність перед містом.

KFP: Не всім відомо, що раніше ви були російськомовною людиною та в один момент повністю перейшли на українську мову. Розкажіть про це.

Олександр Тодорчук: Насправді я не розумію звідки в мене з’явилося бажання перейти на українську мову, тому що я народився в російськомовній родині, і в нашій сім’ї ніхто не говорив українською мовою. До речі, в мене дуже змішані крови: бабуся – єврейка, мамин батько – етнічний росіянин, тато – українець. Все настільки перемішано, але я розумію, що я – українець і для мене це цінно. Хоча в нашій сім’ї ніколи не було розмов за столом з «Кобзарем».

Чесно кажучи, я задумувався про це – звідки в мене з’явилася ця ідея перейти на українську мову. До мене дуже красиво доносили українську мову, тому в мене не було відторгнення від неї й я сприймав її дуже близько. В мене, навіть, була така штука, що коли я їздив за кордон, то завжди переходив на українську мову поки знаходився там. Тому що це, по-перше, відділяє тебе від східних сусідів. А, по-друге, це той момент, коли навколо немає звичного оточення, яке скептично скаже: «Та что ты гонишь?».

В мене було бажання і потрібен був лише поштовх. Новий 2014-ий рік я святкував у Львові. Коли повернувся зі Львову, то вирішив, що буду спілкуватися українською мовою.

Я колись читав у книзі, що, якщо ти хочеш кинути палити, то повинен написати список з 10 людей, яких ти вважаєш найважливішими у своєму житті, подзвонити їм та сказати, що ти кинув. Відповідальність перед цими людьми буде настільки серйозною, що ти будеш себе ще раз змотивовувати. Це абсолютно не мій випадок. У мене такий характер, що я ніколи нікому нічого не кажу. З приводу переходу на українську мову на роботі ніхто особливих питань не задавав, друзі звикли, що я притирешний. Коли почали питати батьки – сказав, що це такий експеримент на місяць: хочу поспілкуватися українською мовою, потім вирішив трішки продовжити, і власне експеримент розтягнувся вже на кілька років.

Перейти на українську мову – це один крок. Я спочатку думав, як сприйме оточення. Перейшов на українську мову, і через два дні всі до цього звикли. Насправді людям по барабану, якою мовою ти спілкуєшся: тебе розуміють і ніякої проблеми з цим немає.

Є такий психологічний прийом – кожного дня без перерв. Це винайшли американські психологи, які працюють з алкоголіками. Залежні люди не можуть сказати: «Я більше ніколи не буду пити». Це їх лякає. Психологи вигадали такий інструмент: ти маєш кожного дня приймати рішення лише на цей день, наприклад, я сьогодні не п’ю. Тільки сьогодні. А наступного дня ти знову приймаєш це рішення. Це діє. Сьогодні говори українською, завтра – говори українською, післязавтра – говори українською, і так все життя будеш говорити українською.

DSC_0326_800x530

KFP: Ви починали кар’єру як журналіст (щотижневик «Телегид» і журнал HELLO!). Чому пішли з журналістики  в піар?

Олександр Тодорчук: Починав я свою кар’єру як піонервожатий та ведучий дитячих свят. Я вів дитячі дні народження у боулінг-клубі, коли навчався в університеті, й заробляв 140 грн за одне свято. Це були нормальні гроші і я почував себе like a boss.

Це був шалений досвід і в мене було безліч історій. Кожного дня ти ведеш декілька днів народження: діти абсолютно різні, більшість батьків взагалі забивають на своїх дітей та їм по барабану, що вони роблять. Одного разу мені запропонували провести день народження за 600 грн замість стандартних 140 грн, але менеджер сказав, що є один момент – родина англомовна. Я одразу погодився, тому що це нескладно і єдина проблема – треба ретельніше підготуватися, бо в конкурсах є специфічні терміни. Приїжджаю я на цей день народження, і в мене одразу закрадаються якісь підозри. Виявляється, це день народження дитини когось з Китайського посольства. Мало того, що ці діти не розуміють ні російської, ні української, так вони ще й англійської не розуміють. Вони знають тільки китайську. Це було жонглювання якимось термінами, але все вийшло. Це зі смішного. Були й не дуже веселі дні народження. З 2,5 годин, саме стільки триває свято, одну годину ти навчаєш дітей грати у боулінг – показуєш і розказуєш як це правильно робити. Був ніби звичайний день народження, а насправді іменинник виявився глухонімим. Цей момент дуже важливий для мене. Батьки сказали мені, що вони розуміють, що це складний момент, тому треба проводити свято для інших дітей, і головне – щоби їм було весело. Для мене це стало свого роду челенджем. Я подумав: в дитини день народження, а проводити я його буду для інших? Я сам не зрозумів як це мені вдалося, але якимось чином за допомогою якихось жестів я провів день народження для всіх дітей без винятків.

Вибачте, що я, ніби на сповіді, але мені треба це комусь розповісти (сміється).

KFP: Нічого страшного. Нам подобається серіал «Молодий Папа». Тепер давайте перейдемо до вашої кар’єри журналіста та піарника.

Олександр Тодорчук: Насправді все було просто: спочатку я працював в щотижневику «Телегид», потім – у журналі HELLO! Останній закрився і після його закриття у 2008 році на ринку ЗМІ була сумна ситуація. Тоді переді мною постало питання – чим займатися далі? Піар – дуже суміжна зона до журналістики. Саме тоді я спробував себе у зірковому піарі (гурт «Алібі», Андре Тан, Євгенія Гапчинська – прим. ред.).

Коли люди приходять працювати у Gres Todorchuk PR, а ми займаємося виключно культурними й соціальними проектами, то є два варіанти: так як таких компаній, як ми, немає, то потрібного досвіду роботи, відповідно, теж немає. Це люди, які або працювали у зірковому піарі, або люди, які працювали у мистецьких та культурних інституціях.

Досвід у зірковому піарі – дуже крутий і набагато складніший. Одна справа, якщо ти займаєшся проектом «Щирі» й популяризацією українського костюму. Це простіше, ніж пояснити журналістам та аудиторії важливість того чи іншого альбому. Коли ти працюєш з зірками, тобі треба створювати важливість, яка в культурних чи соціальних проектах вже закладена і яку тільки треба правильним чином донести. Це щоденний піар, коли ти пробиваєш лобом стіну. Цим людям, як правило, потрібна глибина, адже пробиваємість у них є.

Люди, які приходять до нас з мистецьких та культурних проектів, знають яким чином правильно донести інформацію, але їм не вистачає пробиваємості.

DSC_0328_800x1208

KFP: Ми вже трохи поговорили про Gres Todorchuk PR. Це сімейний бізнес, в якому партнером є ваша сестра Ярослава Гресь. Як це працювати з сестрою? Ви до сих пір іноді «молодший брат» чи був момент, коли ви перестали себе ним почувати?

Олександр Тодорчук: Не нагадуйте про те, що я молодший брат. Це складна історія (сміється). Я завжди буду молодшим братом і буду ним навіть у 60 років. Я молодший брат, але у відносинах з Ярославою я завжди відчував себе рівним. Це скоріше риса характеру.

Після закриття HELLO! Ми з Ярославою пропрацювали окремо десь 2 роки, а згодом у нас з’явилися спільні проекти, потім агентство AGENTSTVO, яке переросло в Gres Todorchuk PR. Виходить, що ми працюємо разом більшу частину свого дорослого життя і в цьому немає жодної складності. Певним чином це змінює взаємовідносини, але це все настільки перемішано, адже ми працюємо разом більше 10 років. Інколи бувають запальні обговорення, але це не плюс і не мінус. Бувають історії, коли дзвониш мамі «пожалітися» на роботу, а в неї вже є повна картина всього.

KFPGres Todorchuk PR створюють репутацію. Як би Ви хотіли, аби звучала ваша репутація? Який в вас характер?

Олександр Тодорчук: Мої та Ярослави цінності відображені в агенції Gres Todorchuk PR. Для мене це важливо. Ми займаємося тим, чим займаємося, і в інші сфери не ліземо. Так як ми займаємося культурними й соціальними проектами, то для нас головне – відповідальність й підтримка. Ми намагаємось бути корисними не тільки для себе. Тому що дуже часто суть людської роботи – це заробіток й умовна цінність цієї роботи, яку складно виміряти.

Ми намагаємося кожному проекту надавати цінність, яка буде корисна людям та оточуючим. Починаючи з культурних проектів, які показують на прикладі проекту «Щирі», що український костюм – це круто і модно. Коли ми запускали маркети «Всі. Свої», то для нас було важливо, що це українські виробники, які в інших місцях не представлені. Це зараз «Всі. Свої» – великий магазин в центрі міста, і в українських виробників більше можливостей, ніж самих українських виробників.

Люди, які з нами працюють, – це люди, які горять своїми проектами та тим, що роблять і для них важливо щось змінювати.

У нашій компанії у всіх працівників є якісь власні ініціативи. Це означає, що ти йдеш на роботу не за гроші, а щось реалізовувати.

Ще у нас в команді бувають такі розмови між собою: «Мені здається, що цей проект недостатньо користі принесе». Коли ти любиш те, що робиш, тоді й результат показуєш набагато вищий.

Щодо мене, я трішки замкнений. Коли я кажу про замкнутість, то люди дивуються. Я досить відкритий до спілкування, але досить закритий щодо особистого. Батьки сміються, що я ніколи не розповідав, як звати моїх шкільних вчителів. Коли вони мене питали: «Як звати вчительку по математиці?», я відповідав: «Яка вам різниця?!» і про деякі речі, які відбувалися в школі, вони дізнавалися з батьківських зборів.

KFP: Ви згадали про ініціативи ваших співробітників. Розкажіть про це докладніше.

Олександр Тодорчук: У Ярослави – це персональна допомога. Вона за рік зібрала шалені суми для багатьох людей: починаючи від поранених і закінчуючи дітьми. Це така пропаганда загального добра.

Наш Head of PR Марія Артеменко має «Клуб Добродіїв». Вона допомагає дітям-сиротам. Головна ідея – це пропагувати соціалізацію дітей-сиріт. В першу чергу, вони пропагують не подарунки, а спілкування, тому що діти-сироти потребують контакту, і передати мішок старих речей – це не найкраще, що може бути для них. «Клуб Добродіїв» включає в себе 5 дитячих будинків і будинків сімейного типу в Київській області й орієнтований на різні освітні програми. В дитбудинках проходять різні освітні програми, наприклад, «Весела наука», де в ігровій формі дітей підштовхують до науки, навчання, вивчення англійської мови. Також бувають і виїзні заняття. Наприклад, Валерій Созановський проводив майстер-клас, де навчав дітей готувати профітролі. По закону діти в дитячих будинках не мають права заходити на кухню, і деякі з них не знають як готується їжа. Був випадок, коли дитина в 14 років не знала як заварити чай. Інколи директори дитячих будинків, порушуючи закон, дозволяють дітям заходити на кухню аби вони бачили як все готується.

Катя Ніколаєнко була активним волонтером на Майдані, а зараз веде мілітарний портал MIL.IN.UA, який допомагає українським військовим.

Таня Тулинова вивчає мову жестів і готує проект, який повинен зробити культуру доступніше для глухонімих людей.

Проект Олесі Серьогіной на стадії реалізації. Це проект для дітей-аутистів.

У нас в команді 18 людей і дуже складно про всіх розповісти. Але дивує, що у всіх різні напрямки й повторів немає. Ми намагаємось допомагати, кров здаємо і тому подібне.

Для мене тема благочинності, особливо здача крові, – це така перевірка «Ти знаєш, що ти людина, Ти знаєш про це чи ні?».

Коли нам кажуть про благочинність – завжди можна сказати: «В мене немає часу», «В мене немає грошей», «В мене немає можливостей». Кров є у всіх. Лише 20% людей не можуть здавати кров за станом здоров’я або втрачають свідомість побачивши кров. Доросла людина може здавати кров щомісяця. Я корю себе за те, що в мене виходить це робити раз на 3-4 місяці.

Для мене якась соціальна свідомість людини багато говорить про неї.

DSC_0332_800x1208

KFP: Про ініціативи ваших дівчат ви розповіли. Давайте поговоримо про вашу ініціативу UAnimals, яка виступає за цирк без тварин. Як виникла ідея? У вас в дитинстві були тварини?

Олександр Тодорчук: В дитинстві у нас були тварини. Ярослава дуже хотіла собаку, і нам її подарували. Але нам подарували дуже велику собаку, до якої ніхто з родини не виявився готовий. Її дуже швидко повернули заводчикам. Вона прожила в нас близько тижня, і ні в кого не було травми, коли її повернули.

У нас була черепаха. Я був до неї дуже сильно прив’язаний. Її звали Тортіла. Тут ще не працювала креативність (сміється). Насправді я не можу сказати, що моя ініціатива пов’язана з дитячими історіями.

UAnimals – це не тільки зоозахисна ініціатива, це більше гуманістична ініціатива.

Я дуже багато років їздив повз Цирк на роботу. Я навіть написав пост, після якого на мене накинулися всі зоозахисники. В мене немає великої любові до тварин, як у деяких людей: «Да лучше бы человек умер, чем животное». Я не уявляю себе Білосніжкою, яка співає пісеньки тваринам (сміється).

Я розумію, що в цій ситуації треба керуватися принципом: кожна людина прагне щастя і ніхто не хоче страждати. Так і кожна істота хоче щастя і не хоче страждати. Тому треба діяти за принципом зменшення страждань. А коли ти їздиш повз Цирк, то розумієш, що це погано. Ми спілкувалися з людьми, які активно водять дітей до цирку, і вони теж розуміють, що це неправильно. Тому в якийсь момент окрім розуміння цього, проаналізувавши ситуацію, я зрозумів, що на це можна вплинути.

Це ініціатива, яка розвивається і починає об’єднувати людей, які за цирк без тварин, і тих, які підтримують гуманістичні ініціативи, які, в першу чергу, пов’язані з тваринами.

Також треба розуміти, що ця заборона повинна стосуватися усіх цирків. Один цирк не може відмовитися від тварин, бо це конкурентне середовище. Якщо цієї можливості не буде ні в кого, то всім прийдеться переналаштовуватися.

Треба розуміти, що є градація того, що відбувається. На 1 рівні – це фотографії з тваринами на вулиці; 2 рівень – шапіто; 3 рівень – цирки і дельфінарії; 4 рівень – контактні зоопарки та зоопарки загалом.

KFP: Після цирку без тварин ви займетеся усіма рівнями цієї градації?

Олександр Тодорчук: Я реаліст і ставлю собі реальні цілі. Я розумію, що колись зоопарків не буде, як їх не було колись. Наприклад, в 60-х роках в Парижі на виставці, яку відвідали близько 2 млн людей, показували туземців у клітках. І це було за часів наших бабусь. Пройде час, і зоопарків не буде. Але я розумію, що за секунду це змінити неможливо.

KFP: Що би ви хотіли аби було на місці Цирку?

Олександр Тодорчук: Цирк, але без тварин. І це можливо. Керівництво Цирку зараз вигадує якісь речі, типу в них хочуть забрати землі й без тварин вони будуть нікому не потрібні. Так вони намагаються захиститися якимось чином, але, як на мене, це визнання своєї недієздатності.

Цим вони хочуть сказати, що тварини кращі людей, які роками вчаться на акробатів, жонглерів, еквілібристів, і без тварин цирк неможливий? Як на мене, вони просто не можуть його збудувати, адже без тварин працювати набагато складніше. Директриса Національного цирку – дресирувальниця, її чоловік – дресирувальник. Вони цим живуть, звикли до цього і не розуміють, як може бути інакше. Назва «Цирк Дю Солей» для них як червона тряпка для бика. Хоча слід звернути увагу, що в Київській цирковій академії на дресирувальників не навчають. Ви не можете просто взяти і вивчитися на дресирувальника. Все відбувається за зачиненими дверима.

Я не проти цирків взагалі. Адже цирк може бути різним. За останній місяць в Цирку пройшли дві події «нециркового» формату – шоу Гарика Корогодського «Бизнес ШОу Гарика» та вистава для дорослих «Афродизіак» Ірми Вітовської.

Я не думаю, що ми такі безталанні, що не змогли б зробити шоу без тварин, яке було би цікаве аудиторії.

KFP: Який ваш улюблений проект Gres Todorchuk PR або той, яким ви найбільше пишаєтеся?

Олександр Тодорчук: Складно сказати. Напевно, «Щирі». Цей проект для мене дуже важливий і триває в нас вже два роки у різних форматах.

Оскільки я відповідаю за креативну частину, для мене важливі проекти, в яких вдається втілювати якісь ідеї.

Презентація книги «Розстріляне Відродження» – це один з проектів, яким я пишаюсь. Тому що цей проект, в якому ми опрацювали закриті архіви КДБ.

Я пишаюсь проектом #тіщовражають для 1+1. Ми об’їхали 7 міст України з різними спікерами і побачили людей з їх проблемами, їх розумінням як жити далі. Мені навіть на здалося, що на секунду вдалося вплинути на них. Ці речі надихають.

До Новогу року ми готували цікаву виставку «Новий рік за 100 років». Це цікава й глибока тема, бо через Новий Рік можна прослідкувати що взагалі відбувалося в країні протягом 100 років: які були цінності й цілі.

Скажу чесно: в мене немає проекту, якого я б соромився!

Я пишаюся не проектами, а нестандартними рішеннями. Я впевнений, що буду пишатися проектом, який ми зараз готуємо – «Музей новин», який буде представлений в березні в Мистецькому Арсеналі.

DSC_0341q_800x530

KFP: Ви захоплюєтеся поезією, для всіх співробітників в Gres Todorchuk PR  є завдання – за вихідні вивчити вірш. Ви пишите вірші?

Олександр Тодорчук: Пробував, саме тому не пишу (сміється). Я не пишу вірші, я досить до дорослого віку не розумів, в чому специфіка рими, у чому її суть.

Мені інколи кажуть: «Ти такий активний і шумний», але я розумію, що для своїх я – одна з найтихіших людей, які взагалі існують. Коли родина збирається на свята, то такий шум, що всі один одного перебивають. Нас зараз відучили, що в момент, коли хтось говорить тост, жартувати, збивати, починати ржати, чи починати говорити свій тост не можна (сміється). У нас в родині якось так прийнято.

В нашій шумній родині Ярослава пише вірші, мама пише вірші, бабуся пише вірші, зараз навіть іноді пише на свята, дуже круті вірші пише наша двоюрідна сестра. Коли ти знаходишся в такому середовищі, то розумієш, що твої вірші, так би мовити, гірші.

Це як дитина намалювала якусь калючку, і всі навколо радіють: «Який великий художник» (сміється). Так само з моїми віршами. Коли я чую про мій якийсь блог на сайті «Ти так красиво пишеш», я собі знаю, що Ярослава пише значно краще, мама –  пише дуже круто, дідуся – журналіста газети «Сільські вісті» – взагалі впізнавали на вулиці.

KFP: Як людина, яка починала свою кар’єру журналістом, скажіть, вам більше подобається брати інтерв’ю чи давати?

Олександр Тодорчук: Мені більше подобається спілкуватися. Це як, знаєте, говорять: «Я люблю дарувати подарунки». А я люблю не тільки дарувати, а й отримувати подарунки. Це класно, коли я подарував і мені подарували. Так само і в спілкуванні. Хочеться висловити свою думку і хочеться почути, що про це думають люди.

KFP: Книга, пісня та фільм, з якими, на вашу думку, повинен бути знайомий кожен?

Олександр Тодорчук: Я дуже люблю фільм «Достучаться до небес». В мене є два улюблених режисери – Уес Андерсон (раджу усі його фільми до «Королевство полной Луны») та Хічкок. Насправді я не люблю дивитися хорори. Найстрашніший фільм в моєму житті, який я бачив, і досі боюся його переглядати – це «Шестое чувство». А ще один страшний для мене фільм – «Другие». Чомусь такі речі для мене страшніші, ніж коли акула з’їсть людину. Тому я дуже довго не дивився Хічкока, бо в нього «ужастики». Я дуже люблю класичне кіно, і випадково почав дивитися його фільми. Коли дивишся його фільми, то розумієш, що на його сюжетах створюються нові фільми.

Я не перечитую книжки. Для мене це якась дурна справа. Я декілька разів в своєму житті перечитував книжки і то тому, що забув, що їх читав (сміється). Насправді мене дуже вразила «Любов во время чумы» Маркеса.

Зараз в мене улюблена пісня BRUTO – «12 обезьян».


Текст: Каріна Пилипенко

Фото: Дар’я Сухоставець

1 Discussion on “Олександр Тодорчук: «Я не думаю, що ми такі безталанні, що не змогли би зробити шоу без тварин»”

Leave A Comment